Остап Кіндарчук

Остап Кіндарчук

Остап Кіндарчук – бандурист, Київ.
75років

Ровесників моїх було 200 чоловік. Сьогодні в живих 15 залишилися. Бо сиділи вдома, грали в доміно, пивко попивали. А тих, хто рухаються, як я, смерть не може застати на одному місці. Бандура тримає у формі.

Зі статті в Журналі “Країна” №106 за 26.01.2012

Грає на бандурі в підземці на майдані Незалежності
- Старого бандуриста я почув 6-річним. Тоді в нашому селі був шевченківський вечір, і мене нарядили поводирем цього дідуся. Виводив його на сцену. Мене приголомшило враження, яке він справив на публіку. Героїчне запалює – в очах у людей спалахують вогні, сумне – жінки втирають сльози, веселе – сміються всі.
1956-го я працював у Ялті. Був капітаном-механіком “Комети 43″. Возив людей із Ялти до Сочі та Одеси вздовж узбережжя. Якось зайшов до клубу медичних працівників. Туди якраз приїхав старий бандурист, випускник ГУЛАГу. За Сталіна йому пришили буржуазний націоналізм. У клубі він створили капелу, там я й навчився грати.
Андрія іноді менти пресують. Особливо якщо виконує пісню “Могильная плита в подарок тебе, мой милый президент…” Як тільки зачують, забирають в обізьянник

Під час перебудови начальник порту продав наші судна грекам, а нас – коліном у спину за ворота. Одні в офіціанти подалися, а я – грати.

У Ялті на набережній співав. Тоді – Алупка, Лівадія, Алушта. В Севастополь запрошували. Пізніше почав на континент виїжджати: Херсон, Одеса, Запоріжжя. А відтоді, як донька Олеся вступила до Львівського університету, граю по Західній Україні.
Бандура має таку властивість, що кожного перехожого зацікавить. Там закодована вся наша свободолюбність. А воля – вона кожному до душі.

Усю Україну об’їхав. Запрошували на фестиваль вуличних артистів до Вроцлава. З’їхалися туди з Японії, Нової Зеландії, Іспанії, Аргентини. Мене директор фестивалю чомусь полюбив, кличе кожен рік. Прошу відкрити мені візу не на 10 днів, а на три місяці, щоб іще тур Польщею зробити.
1999-го потрапив у Краків. Там якраз бушував фільм “Вогнем і мечем”. І тут я в козацькому вбранні, наче з екрану зійшов. Мало не на руках носили!

Що старіший стаю, то пізніше починаю грати. Уже важко весь вечір триматися. Приходжу тоді, коли найбільше киян гуляють центром. О десятій закінчую, щоб до заводського гуртожитку вчасно доїхати.
Фотографуються зі мною 60-70 разів на день.

Буває, стануть неподалік барабанщики чи гітаристи. А бандура – тихий інструмент, за тими звуками її не чути. Коли помічають мене поруч, вибачаються і переходять в інше місце.
Ровесників моїх – ялтинських портовиків – було 200 чоловік. Сьогодні в живих 15 залишилися. Бо сиділи вдома, грали в доміно, пивко попивали. А тих, хто рухаються, як я, смерть не може застати на одному місці. Бандура тримає у формі.
Джерело: Gazeta.ua